— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

Сонце сідало червоно.

Вікна горіли, як печі,

стіни хаток стали рожевими,

по білих сорочках

розлилось червоне світло.

Здалеку йшла на село хмара кУряви.

Вона все наближалась, росла,

здіймалась до неба,

врешті сонце пірнуло в неї

і розсипалось рожевою млою.

Звідти доходили якісь тривожні згуки,

немов діти плакали

або десь ціпи гупали на току, —

і раптом овеча отара

залляла вулицю і сколихнула повітря

нескладним беканням.

Жива маса овечих тіл

терлась вовною,

тремтіла і колихалася, як драглі;

цілий ліс тонких ніжок

замигтів перед очима,

голі дурні морди

розкривали пащі

серед рожевої куряви і плакали:

«Бе-е-е… ме-е-е…»

(Бе-е-е…)

В рожевому тумані, мов тіні,

сновигали люди,

з’являлись і щезали неясні обриси хат,

у морі овечого лементу

гинули всякі згуки,

весь цей гармидер нагадував сон.

Ззаду отари йшов чорний чабан,

високий, ще більший

від непевного світла,

немов міфічний бог,

ляскав пугою і кричав

диким, грубим голосом,

що покривав усе:

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

Вже нічого нема на вулиці,

все щезло, як сон,

пил поволі сідає на землю,

а вечірнє повітря все ще тремтить

живим акордом завмираючих згуків.

«Бе-е-е… ме-е-е…»

(Бе-е-е…)

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

(— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..)

На землю глянули тихі зорі...

(— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..)